Визначення об’єкта і предмета документознавства залежать від багатьох факторів. Перш за все, від самовизначення документознавства, його місця серед інших наукових дисциплін, його внутрішньої структури.
Наукова дисципліна під назвою «документознавство» з’явилася в Радянському Союзі в 60-ті роки минулого століття. Першопричиною її виникнення була необхідність історичного і теоретичного вивчення документів, які відкладалися в архівах після виконання свого безпосереднього призначення, тобто тієї мети, з якою вони створювалися. Визначення «документа» — безпосереднього об’єкта документознавства — показало, що це поняття трактується доволі широко, охоплюючи різноманітні твори людської думки. Але у визначенні предмета документознавства провідні вчені даної галузі прагнули показати реальні обмеження власних досліджень, зумовлені зв’язком документознавства з архівознавством і його кінцевою метою: дати характеристику документів, які потрапляють на зберігання в архіви. Оскільки такими були, переважно, документи діловодні або адміністративні, управлінські, то саме на їх вивчення і спрямовувалося документознавство.
Є.О. Плешкевич називає дану версію документознавства «класичним документознавством» і загалом правильно описує еволюцію поглядів на його об’єкт і предмет [1, с. 4—5]. Справедливо відзначаючи прагнення «класичного документознавства» до широкого трактування документа як свого об’єкта, Є.О. Плешкевич пропонує звузити цей об’єкт до управлінського документа, підтверджуючи таким чином, що традиційне («класичне») документознавство було, є і має бути, переважно, управлінським документознавством.
«Нова версія» документознавства (або «альтернативне документознавство») виникла на базі традиційного («класичного») документознавства, використовуючи широке трактування документа як свого об’єкта. Безумовно, підґрунтям для виникнення «альтернативного документознавства» було не тільки і не стільки «класичне документознавство», скільки наукова інформатика і документалістика 60-х—70-х років ХХ ст., соціальна інформатика і теорія соціальної інформаційної комунікації 70-х—90-х років ХХ ст. Глибші корені «нового» документознавства сягають теорії документації (або документології) початку ХХ ст.
Уточнення об’єкта і предмета «нової версії» документознавства відбувається, переважно, протягом останніх десяти років (1997—2007) в публікаціях, присвячених викладанню цієї дисципліни. Як правило, визначення об’єкта і предмета документознавства пов’язується з уявленнями про структуру документознавства.
Ідею щодо розширення об’єкта і предмета документознавства, трактованого як документологія, позитивно сприйняв і спробував прокоментувати М.С. Ларьков. На його думку, в межах документознавства-документології (яке він пропонує називати загальним документознавством) повинні розв’язуватися всі питання, що стосуються характеристики не тільки всіх видів документа і систем документування, але й будь-яких систем документації і комплексів документів, характеристики системи документних комунікацій і документних технологій, сукупності питань, що вивчаються такими комплексними дисциплінами, як архівознавство та книгознавство тощо. Як висновок, М.С. Ларьков вважає, «що предметна область документознавства охоплює доволі широкий спектр проблем, що вивчаються низкою дисциплін документознавчої орієнтації, які сформувалися в різні часи і розвиваються значною мірою самостійно» [2, с. 23].
На наш погляд, документологією слід називати саме цикл наук про документ, а не окрему наукову дисципліну. Об’єктом документології має бути система документальних комунікацій в цілому, в усіх її аспектах і деталях, а предметом — створення та функціонування документів різних видів. Більш конкретно предмети досліджень мають визначатися в кожній документологічній дисципліні окремо.
Однією з документологічних дисциплін має бути документознавство. Об’єктом документознавства є документ як явище інформаційно-комунікаційної сфери діяльності суспільства. Предметом документознавства є визначення видів, структури і властивостей документа, а також закономірностей його створення та функціонування у суспільстві.
Структуру документознавства можна визначити як перетин двох напрямів її диференціації: аспектного і об’єктного. Аспектами є предмети вивчення: теорія документа, історія документа, організація документаційної діяльності, методика (або технологія) документаційної діяльності. Об’єктний напрям диференціації документознавства передбачає виділення таких підрозділів: документ загалом, як явище інформаційно-комунікаційної сфери суспільства; окремі види документа і системи документації; окремі процеси та операції документаційної діяльності.
Першому об’єктному підрозділу відповідає загальне документознавство, другому — спеціальне документознавство. Предмет кожного підрозділу можна побачити у визначенні його мети, пов’язаної з аспектом вивчення того чи іншого об’єкта.
Подальші дослідження об’єкта і предмета документознавства повинні спиратися на чіткі уявлення щодо його місця серед інших наукових дисциплін, а також його диференціацію відповідно до конкретизації об’єкта і предмета досліджень.
Література:
1. Плешкевич Е.А. Современные проблемы документоведения. Обзор // Науч. и техн. информ. Сер. 1. Орг. и методика информ. работы. — 2006. — № 11. — С. 3—10.
2. Ларьков Н.С. О предмете и объекте документоведения как междисциплинарного научного направления // Документ в парадигме междисциплинарного подхода : Материалы Второй Всерос. науч.-практ. конф. (г. Томск, 27—28 окт. 2005 г.) / Томск. гос. ун-т и др. — Томск, 2006. — С. 17—25.
